Все велике – непомітне, все порожнє – роздуте і впадає в око!..
Таку істину можна вивести, аналізуючи тенденції нашого часу! Звичайно, скажете Ви, за нас роблять вибір реклама, 25 кадр і ще багато нісенітниць…
Але чому ми забули, що у нас є унікальний за своєю природою апарат – мозок.
І все б нічого, якби ми не забували ним користуватись…
Ми втратили відчуття справжності життя, перестали цінувати все істинне, справжнє, вартісне… Звичайно, цими словами не відкрию Вам америк і Ви в змозі закрити цю сторінку і забути про це, але можна й по-іншому – почитати далі та замислитись над тим, який вибір ми робимо щодня, обираючи регулярну бездумну деградацію чи поступовий розвиток. Вибір за нами…
Таку істину можна вивести, аналізуючи тенденції нашого часу! Звичайно, скажете Ви, за нас роблять вибір реклама, 25 кадр і ще багато нісенітниць…
Але чому ми забули, що у нас є унікальний за своєю природою апарат – мозок.
І все б нічого, якби ми не забували ним користуватись…
Ми втратили відчуття справжності життя, перестали цінувати все істинне, справжнє, вартісне… Звичайно, цими словами не відкрию Вам америк і Ви в змозі закрити цю сторінку і забути про це, але можна й по-іншому – почитати далі та замислитись над тим, який вибір ми робимо щодня, обираючи регулярну бездумну деградацію чи поступовий розвиток. Вибір за нами…
Говоримо з Олегом Яськівим – людиною, щиро відданою своїй справі, – про кіноклуб, любов до кіномистецтва, сучасні тенденції, проблеми та особливості кінематографу.
Пане Олеже, звичайно ж цікаво дізнатись, як і коли виникла ідея створення проекту?
У кінці дев'яностих років, коли ще не було кінотеатрів та інтернету, проте існувала любов до кіно, було мало можливостей дивитись хороші фільми. І коли я сам, у студентські часи, пізнав кіно як мистецтво, то почав збирати власну відеотеку та переглядати вдома з друзями.
А потім я зрозумів, що моє помешкання стає вже затісним і виникло бажання показувати людям якісне кіно. Причому, спочатку це були несистемні покази з телевізора на факультеті журналістики. Ми виносили його в аудиторію і дивилися кіно, хоча не знаю, чи щось люди бачили (спрямовує погляд десь далеко і ніби, бачачи цю картину, – посміхається ), бо сиділо по сімдесят людей…
У кінці дев'яностих років, коли ще не було кінотеатрів та інтернету, проте існувала любов до кіно, було мало можливостей дивитись хороші фільми. І коли я сам, у студентські часи, пізнав кіно як мистецтво, то почав збирати власну відеотеку та переглядати вдома з друзями.
А потім я зрозумів, що моє помешкання стає вже затісним і виникло бажання показувати людям якісне кіно. Причому, спочатку це були несистемні покази з телевізора на факультеті журналістики. Ми виносили його в аудиторію і дивилися кіно, хоча не знаю, чи щось люди бачили (спрямовує погляд десь далеко і ніби, бачачи цю картину, – посміхається ), бо сиділо по сімдесят людей…
Де ще розміщувався кіноклуб за його багатолітню історію?
Кілька показів відбулось на Погулянці в Палаці Мистецтв теж з телевізора і десятки людей якось туди добирались (хоч не було ще транспортної системи).
А вже у 2000 році знайшлись мої товариші, які запропонували перенести проект до культового на той час клубу «Лялька». Тоді тривала неймовірна феєрія кіно - фільми записувались на відеокасети, хоч якість була дуже різна (сміється), але все одно люди йшли...
Але я не зраджував своєму принципу: підбирав хороші фільми та кликав обізнаних у мистецтві друзів і ми разом робили преамбули, – розповідали про режисерів, акторів.
Протягом 2008-2010 рр. покази продовжувались у Музеї Ідей. Потім було кафе "Ч/Б.5х5" – це новий етап розвитку кіноклубу (з'явилися соцмережі!). Там започаткував написання абсолютно нового жанру – літературного есе, що ніби відштовхується від фільму та несе людям насолоду, заохочення.
Кілька показів відбулось на Погулянці в Палаці Мистецтв теж з телевізора і десятки людей якось туди добирались (хоч не було ще транспортної системи).
А вже у 2000 році знайшлись мої товариші, які запропонували перенести проект до культового на той час клубу «Лялька». Тоді тривала неймовірна феєрія кіно - фільми записувались на відеокасети, хоч якість була дуже різна (сміється), але все одно люди йшли...
Але я не зраджував своєму принципу: підбирав хороші фільми та кликав обізнаних у мистецтві друзів і ми разом робили преамбули, – розповідали про режисерів, акторів.
Протягом 2008-2010 рр. покази продовжувались у Музеї Ідей. Потім було кафе "Ч/Б.5х5" – це новий етап розвитку кіноклубу (з'явилися соцмережі!). Там започаткував написання абсолютно нового жанру – літературного есе, що ніби відштовхується від фільму та несе людям насолоду, заохочення.
"Я навіть не представлявся – для мене настільки було важливим поділитися з людьми оцією радістю доторку до мистецтва – це як середньовічні готичні майстри, які будували храми – вони ж не підписувались, а робили це в ім'я Вічності"
«Саме в кіноклубі багато фільмів львів'яни побачили вперше:
«Розтинаючи хвилі», «Сука-любов», «Володар перстнів», «Амелі», японська анімація. Навіть «Нотр дам де Парі» вперше був показаний у Львові,
а вже через пів року, почалася слава в Україні. Десь на підсвідомому рівні, інтуїтивно я відчував, що фільми будуть успішні».
«Розтинаючи хвилі», «Сука-любов», «Володар перстнів», «Амелі», японська анімація. Навіть «Нотр дам де Парі» вперше був показаний у Львові,
а вже через пів року, почалася слава в Україні. Десь на підсвідомому рівні, інтуїтивно я відчував, що фільми будуть успішні».
Зараз Ви збираєтесь у кав'ярні-галереї «Штука» – це дуже затишне місце. Чи впливало розміщення клубу на атмосферу, аудиторію, кількість відвідувачів?
Колись у «Ляльці» постійними відвідувачами були переважно студенти, хоч приходило їх багато (максимум 256 людей), але зовсім «не йшло» обговорення.
А коли з 2013 року ми перейшли до «Штуки», то змінилась аудиторія (зараз це професори, філософи, мистецтвознавці). Почалась нова якість - тривають глибокі обговорення, людям стало цікаво не тільки подивитись кіно, а й зануритись у ту епоху.
Колись у «Ляльці» постійними відвідувачами були переважно студенти, хоч приходило їх багато (максимум 256 людей), але зовсім «не йшло» обговорення.
А коли з 2013 року ми перейшли до «Штуки», то змінилась аудиторія (зараз це професори, філософи, мистецтвознавці). Почалась нова якість - тривають глибокі обговорення, людям стало цікаво не тільки подивитись кіно, а й зануритись у ту епоху.
Якими критеріями Ви керуєтесь, обираючи фільми?
Я намагаюсь вибудувати мелодію фільмів, де кожен – це певна нота. Постійно закликаю людей, які регулярно відвідують кіноклуб, щоб вони відчували зміну настрою, емоцій. Коли ми наближаємось до зими, то даю зимну нотку. Коли були важкі революційні події, то я показував фільми, які підсилювали дух і навіть десь передбачали – так, напередодні «Революції Гідності» ми дивились єгипетський фільм «Майдан».
Якщо врахувати, що кожного тижня ( роками!) потрібно відшукати шедевр, то чи не опускаються у Вас руки від браку якісного кіно?
Пошук кожного нового фільму займає багато сил та часу, адже було показано вже більше тисячі фільмів і кожен наступний - це науково-пошукова робота для мене. Бо є багато фільмів, які обділені увагою, але вони прекрасні – їх дуже складно знайти і через це доводиться дивитись дуже багато поганого кіно. Щоразу все важче: це ніби шахтареві – потрібно щораз глибше копати, аби знайти щось цінне. Навіть зараз (в четвер) я ще до кінця не впевнений, що буде у вівторок – я ще слухаю себе, погоду, природу, що у світі відбувається…
Я намагаюсь вибудувати мелодію фільмів, де кожен – це певна нота. Постійно закликаю людей, які регулярно відвідують кіноклуб, щоб вони відчували зміну настрою, емоцій. Коли ми наближаємось до зими, то даю зимну нотку. Коли були важкі революційні події, то я показував фільми, які підсилювали дух і навіть десь передбачали – так, напередодні «Революції Гідності» ми дивились єгипетський фільм «Майдан».
Якщо врахувати, що кожного тижня ( роками!) потрібно відшукати шедевр, то чи не опускаються у Вас руки від браку якісного кіно?
Пошук кожного нового фільму займає багато сил та часу, адже було показано вже більше тисячі фільмів і кожен наступний - це науково-пошукова робота для мене. Бо є багато фільмів, які обділені увагою, але вони прекрасні – їх дуже складно знайти і через це доводиться дивитись дуже багато поганого кіно. Щоразу все важче: це ніби шахтареві – потрібно щораз глибше копати, аби знайти щось цінне. Навіть зараз (в четвер) я ще до кінця не впевнений, що буде у вівторок – я ще слухаю себе, погоду, природу, що у світі відбувається…
"Кожен показ для мене – це подія. Я постійно дивлюсь людям в очі, хвилююсь – чи сподобається, чи не пошкодують, чи підуть із тим настроєм додому – у мене вже майже родинне ставлення до відвідувачів (посміхається). Дуже важко психологічно – наступного дня емоційно відходжу. Але доки будуть вдячні люди, які живуть любов'ю до кіно, доки я буду знаходити наснагу для роботи.
Чи траплялись історії, коли фільм, показаний вами, впливав на реальне життя людини (допомагав вирішити проблему чи розібратись у собі)?
Буквально вчора в мене в гостях була хороша товаришка, яка довго вже мешкає в Італії, але багато культурних проектів організовує в Україні. Так от, вона розповідає, що зустрілась зі своїм давнім знайомим і він каже: «Знаєш, я тобі так вдячний за кіноклуб Олега Яськіва, я так змінив своє життя: покинув юриспруденцію і пішов вчитися на кінорежисуру».
Хоч я навіть не знаю цієї людини, та це така велика радість, що десь там твій імпульс допомагає робити добрі речі навіть за межами кіноклубу. Адже, можливо, цей чоловік би став посередній юристом, а так з нього може вийти хороший режисер – такі моменти неабияк мотивують.
Яке ставлення до кіно у Вашій родині, чи поділяють Вашу любов рідні?
Дружина розуміє і поважає мою любов до мистецтва. У неї добрий смак, я з нею раджуся при виборі фільмів. Хоча вона часом нарікає, що я змушую дивитись її погані фільми, коли шукаю щось вартісне. Зате вона не дивиться «попси». Донька пишається татком, але дивиться собі щось своє. Інколи я нарікаю: «Дитино, для кого це все?», але думаю, що в неї ще все попереду.
Буквально вчора в мене в гостях була хороша товаришка, яка довго вже мешкає в Італії, але багато культурних проектів організовує в Україні. Так от, вона розповідає, що зустрілась зі своїм давнім знайомим і він каже: «Знаєш, я тобі так вдячний за кіноклуб Олега Яськіва, я так змінив своє життя: покинув юриспруденцію і пішов вчитися на кінорежисуру».
Хоч я навіть не знаю цієї людини, та це така велика радість, що десь там твій імпульс допомагає робити добрі речі навіть за межами кіноклубу. Адже, можливо, цей чоловік би став посередній юристом, а так з нього може вийти хороший режисер – такі моменти неабияк мотивують.
Яке ставлення до кіно у Вашій родині, чи поділяють Вашу любов рідні?
Дружина розуміє і поважає мою любов до мистецтва. У неї добрий смак, я з нею раджуся при виборі фільмів. Хоча вона часом нарікає, що я змушую дивитись її погані фільми, коли шукаю щось вартісне. Зате вона не дивиться «попси». Донька пишається татком, але дивиться собі щось своє. Інколи я нарікаю: «Дитино, для кого це все?», але думаю, що в неї ще все попереду.
Щоб Ви хотіли сказати молодим людям, які не розуміють цінності та усієї глибини кіномистетцтва?
Сучасна молодь розп'ята мережею інтернету, різними розвагами і їй не вистачає часу на все. Забагато інформації і вони просто не справляються, плюс динамізм життя не дозволяє заглибитись. Нині відкритий доступ до всього, тому і не ціниться. А колись ти прикладав багато зусиль, аби відшукати фільм чи книгу і тому воно відкладалось значно глибше.
Безумовно, з молоді виросте багато розумних людей, але серед них панує поверховість. Ніби все є, і увесь Львів – культурний Діснейленд, і ніби немає чому дорікнути, та стирається оте первісне, глибоке, справжнє. Може молоді люди не зрозуміють цього, бо вони виросли з цим постійним відчуттям карнавалу, а карнавали ж ніколи глибокими не бувають. Це не є погано, але це є щось інше від того заглиблення, з якого виростали інтелектуали – з усамітнення з книгою, музичним твором, картиною, фільмом.
Плюс у нас практично немає кінокультури сприйняття кіно, майже знищена кіноіндустрія. Тому я роблю кіноклубом те, що у моїх силах - намагаюсь підтримувати смак до кіно на якісному рівні.
Сучасна молодь розп'ята мережею інтернету, різними розвагами і їй не вистачає часу на все. Забагато інформації і вони просто не справляються, плюс динамізм життя не дозволяє заглибитись. Нині відкритий доступ до всього, тому і не ціниться. А колись ти прикладав багато зусиль, аби відшукати фільм чи книгу і тому воно відкладалось значно глибше.
Безумовно, з молоді виросте багато розумних людей, але серед них панує поверховість. Ніби все є, і увесь Львів – культурний Діснейленд, і ніби немає чому дорікнути, та стирається оте первісне, глибоке, справжнє. Може молоді люди не зрозуміють цього, бо вони виросли з цим постійним відчуттям карнавалу, а карнавали ж ніколи глибокими не бувають. Це не є погано, але це є щось інше від того заглиблення, з якого виростали інтелектуали – з усамітнення з книгою, музичним твором, картиною, фільмом.
Плюс у нас практично немає кінокультури сприйняття кіно, майже знищена кіноіндустрія. Тому я роблю кіноклубом те, що у моїх силах - намагаюсь підтримувати смак до кіно на якісному рівні.
Чи робили ви ще якісь кінопроекти?
Ще у «Ляльці» я започаткував тематичні фестивалі кіноавангарду «Несхоже кіно» – це вперше в Україні ми робили щоденні тематичні підбірки фільмів протягом кількох днів. Це все були абсолютно новітні, сміливі, не доступні нікому роботи і вони користувались великим успіхом. Для тогочасного Львова це було Щось – 150-200 людей щодня. Пам'ятаю, як підходив до «Ляльки» і вже з відстані чув енергію людей – пробирався між ними з тією касетою, не знаючи навіть, чи покаже вона...
Також 1-2 рази на рік проходить фестиваль «Шедеври анімації», де приділяється увага найкращим мультфільмам світу різних часів та народів. Згодом вже започаткував ряд тематичних програм: «Кіно Північної Європи», «Сучасне українське кіно», «Кіно-Азія», «Сучасне європейське кіно».
З 2011 року почав створювати унікальні моновистави із лекціями про людину та епоху – поєднано текст, пластику, картини. Вже відбулось п'ять вистав – «Мій Моцарт», «Мій Бетховен», «Моє бароко», «Мій Хемінгуей»,
«Мій романтизм». Кожну з них, тривалістю майже дві з половиною години, я готував по кілька місяців.
Навіть винні покази робив: запрошував друга, який добре знається на вині і ми дегустували унікальні напої та дивились фільми про вино.
Ще у «Ляльці» я започаткував тематичні фестивалі кіноавангарду «Несхоже кіно» – це вперше в Україні ми робили щоденні тематичні підбірки фільмів протягом кількох днів. Це все були абсолютно новітні, сміливі, не доступні нікому роботи і вони користувались великим успіхом. Для тогочасного Львова це було Щось – 150-200 людей щодня. Пам'ятаю, як підходив до «Ляльки» і вже з відстані чув енергію людей – пробирався між ними з тією касетою, не знаючи навіть, чи покаже вона...
Також 1-2 рази на рік проходить фестиваль «Шедеври анімації», де приділяється увага найкращим мультфільмам світу різних часів та народів. Згодом вже започаткував ряд тематичних програм: «Кіно Північної Європи», «Сучасне українське кіно», «Кіно-Азія», «Сучасне європейське кіно».
З 2011 року почав створювати унікальні моновистави із лекціями про людину та епоху – поєднано текст, пластику, картини. Вже відбулось п'ять вистав – «Мій Моцарт», «Мій Бетховен», «Моє бароко», «Мій Хемінгуей»,
«Мій романтизм». Кожну з них, тривалістю майже дві з половиною години, я готував по кілька місяців.
Навіть винні покази робив: запрошував друга, який добре знається на вині і ми дегустували унікальні напої та дивились фільми про вино.
 |
 |
 |
Яку мету Ви ставили перед собою на початку і чи досягли її?
“
Я завжди прагнув привити людям смак до кіно: показати, що добре кіно – це не тільки фестивальне, арт-хауcне, чи комерційне, що добре кіно – це Добре кіно, не зважаючи ні на що.
Як зараз можна «достукатись» до людей, аби залучити їх до кращого, якіснішого кіно?
Якщо людина відкрита і приходить, то ми можемо їй показати кіно, розповісти...
Але зараз величезний потік культурних подій і аби залучати більше людей потрібно збільшувати рекламу – створювати окремий проект, збирати команду, збільшувати приміщення. На це потрібне фінансування, але я не впевнений, що буде попит, бо у нас немає поняття про кіно як про легенду, про національну гордість. Тому нам складно. Аби щось змінилось повинна діяти системна державна політика і підтримка кіноклубів, бо на ентузіазмі мало хто буде це робити. А якби держава сприяла створенню мережі кіноклубів (хоча б в обласних центрах!), залучала людей, було б по-іншому, але тепер такий час, що державі і зараз (та і завжди було!) «не до того».
Якщо людина відкрита і приходить, то ми можемо їй показати кіно, розповісти...
Але зараз величезний потік культурних подій і аби залучати більше людей потрібно збільшувати рекламу – створювати окремий проект, збирати команду, збільшувати приміщення. На це потрібне фінансування, але я не впевнений, що буде попит, бо у нас немає поняття про кіно як про легенду, про національну гордість. Тому нам складно. Аби щось змінилось повинна діяти системна державна політика і підтримка кіноклубів, бо на ентузіазмі мало хто буде це робити. А якби держава сприяла створенню мережі кіноклубів (хоча б в обласних центрах!), залучала людей, було б по-іншому, але тепер такий час, що державі і зараз (та і завжди було!) «не до того».
…Розуміє людську психологію, спостерігає за усім довкола – ніби все просто, але насправді – нікому ще не відомо, який фільм буде наступним –«тссс, то поки таємниця» – шепче підсвідомість…
А згодом люди знову насолоджуватимусь його текстами, захоплюватимуться вибраним кіно та виводитимуть у своїх головах нові істини.
А згодом люди знову насолоджуватимусь його текстами, захоплюватимуться вибраним кіно та виводитимуть у своїх головах нові істини.
Р.S. Всі ми розуміємо важкість нинішнього життя, але маємо усвідомлювати, що кожен у собі та усі разом ми можемо покращувати себе і світ довкола. І не кажімо, що від нас нічого не залежить – кожен є цінним та дієвим (просто треба захотіти!).
Тож діймо, творімо та змінюймо себе і своє оточення!
Тож діймо, творімо та змінюймо себе і своє оточення!
Діана Квасневська
Фото з мережі "Facebook"
Фото з мережі "Facebook"
